Протести у Франції та Італії 2026: чому горить Європа, чи винні мігранти і який урок для України

У суботу, 17 жовтня 2026 року, Франція знову опинилася в епіцентрі європейської турбулентності. Понад пів мільйона людей вийшли на вулиці — від Парижа до Марселя, від Ліможа до Ліона. Історична мерія Ліможа горіла, у Парижі мародери громили магазини, поліція застосувала сльозогінний газ і водомети. Майже 1800 затриманих, сотні поранених силовиків. Паралельно хвиля протестів докотилася до Італії — Мілан, Турин, Болонья. У Європі знову говорять про «осінь невдоволення».

Але за гучними кадрами підпалів і зіткнень стоїть глибше питання, яке вже активно експлуатують політики по обидва боки Атлантики: чи є головною причиною масових заворушень мігранти? І що з цього має винести Україна?

Як почалися протести у Франції: від шкільних парт до палаючих мерій

Все стартувало непомітно. У середині вересня 2026 року учні ліцеїв у робочих передмістях Парижа почали блокувати школи. Причини були банальними і водночас вибухонебезпечними: хронічна нестача вчителів, переповнені класи (25–30 учнів), напівзруйновані будівлі, відсутність замін. Проблема накопичувалася майже десять років. Коли влада пообіцяла додаткові ставки в одній школі — протест не зупинився. Він розлетівся по всій країні.

До учнів приєдналися вчителі, профспілки, «жовті жилети», пенсіонери та частина фермерів. 17 жовтня рух досяг піку: за даними МВС Франції, на вулицях було близько 550 тисяч людей (організатори наполягають на 800 тисячах). Вимоги вже не обмежувалися школами. Люди говорили про вартість життя, ціни на пальне, скорочення соціальних послуг і відчуття, що політична система більше не чує суспільство.

Більшість акцій проходили мирно. Але на периферії з’явилися «чорні блоки» — групи, які займалися підпалами, мародерством і атаками на поліцію. Влада звинувачує в насильстві ультралівих і кримінальні елементи. Прем’єр Себастьян Лекорню заявив, що уряд «не дозволить диктувати політичний порядок денний через насильство».

Італія: відлуння французької хвилі

В Італії протести були менш масштабними, але теж напруженими. У Мілані мирний марш проти вартості життя переріс у зіткнення: каміння, барикади з меблів літніх кафе, водомети й сльозогінний газ. Затримано близько 50 осіб, половина — неповнолітні. Прем’єр Джорджа Мелоні жорстко відреагувала: «Протестувати — право. Підпалювати міста — ні».

Окремо варто згадати червневі марші в Римі — тоді на вулиці вийшли і противники, і прихильники жорсткої міграційної політики. Але жовтневі акції 2026 року мали інший характер: вони були процінними, студентськими й антиурядовими.

Чи винні мігранти? Популізм проти фактів

Саме тут починається найгарячіша частина дискусії. Дональд Трамп і Джей Ді Венс прямо звинуватили «масову міграцію» і «невдалу асиміляцію». Трамп написав, що Франція «горить» через людей «з іншим світом у серцях». Венс говорив про попередження для Заходу.

Проте французька влада, профспілки та більшість незалежних репортажів не називають мігрантів головною причиною поточного спалаху. Офіційна версія — накопичене соціальне невдоволення, проблеми освіти, інфляція та політичний параліч після парламентських виборів 2024 року, які не дали жодній силі абсолютної більшості.

Це не означає, що міграція не відіграє ролі. У Франції десятиліттями існує проблема «банльє» — районів із високою концентрацією вихідців з Африки та Близького Сходу, високим рівнем безробіття, криміналу і паралельних спільнот. Періодичні заворушення там — частина французької реальності вже понад 20 років. Міграція створює додатковий тиск на соціальну систему, школи та правопорядок. Але зводити протести жовтня 2026 виключно до «мігрантів» — це політичне спрощення.

Британський контекст: «250 тисяч зґвалтованих дівчат» і реальність grooming gangs

У дискусіях про європейські протести часто спливає інша, ще гостріша тема — британські «grooming gangs». У соцмережах і політичних колах циркулює твердження: «25 тисяч (або 250 тисяч) дівчат зґвалтовані в Англії, і 90% злочинців — мусульмани».

Реальність складніша і гірша.

Цифра 250 тисяч — це екстраполяція, зроблена ще у 2018–2019 роках лордом Малкольмом Пірсоном на основі місцевих скандалів у Ротергемі, Телфорді та Оксфорді. Вона не є офіційною статистикою і багаторазово піддавалася критиці як риторична оцінка без надійної методики. Більш стримана версія «25 тисяч» теж не має підтвердження в державних даних.

Водночас сама проблема — реальна і жахлива. У Ротергемі, за даними звіту Алексіс Джей, з 1997 по 2013 рік сексуальній експлуатації піддалися щонайменше 1400 дітей. У багатьох гучних справах (Ротергем, Рочдейл, Оксфорд) серед злочинців дійсно була значна надпредставленість чоловіків пакистанського походження. Деякі локальні розслідування показували частку до двох третин. Поліція і соцслужби роками закривали очі, боячись звинувачень у расизмі.

Національна статистика Великої Британії з етнічності злочинців у груповому сексуальному насильстві над дітьми — вкрай неповноцінна. 

Який урок з усього цього для України

Україна сьогодні перебуває в принципово іншій ситуації. Вона не приймає сотні тисяч мігрантів з Африки чи Близького Сходу. Навпаки — сама є джерелом великої хвилі внутрішньо переміщених осіб і біженців. Але європейський досвід дає кілька жорстких уроків.

По-перше, соціальні проблеми не зникають самі. Якщо школи, медицина, житло і купівельна спроможність погіршуються, люди рано чи пізно виходять на вулиці — незалежно від ідеології. Політичний параліч і відчуття, що «влада не чує», працюють як каталізатор.

По-друге, будь-яка велика міграційна хвиля (навіть внутрішня) створює проблеми. Країни, які роками ігнорували це,  сьогодні платять високу ціну.

По-третє, замовчувати незручні факти через страх бути названим «ксенофобом» — прямий шлях до ще більших проблем. Британський досвід grooming gangs показав: коли інститути бояться даних більше, ніж злочинів, страждають найслабші.

Україна має унікальний шанс учитися на чужих помилках, а не повторювати їх. Сильні інститути, чесна статистика, контроль над міграційними процесами (коли вони з’являться) і відмова від ідеологічної сліпоти — це не «правий популізм». Це елементарна державна відповідальність.

Європа зараз горить тому, що накопичені проблеми — економічні, соціальні, міграційні, культурні й управлінські — вийшли на поверхню одночасно. І найнебезпечніше в цій ситуації — не самі протести. Найнебезпечніше — коли влада і суспільство починають бачити лише ту частину правди, яка зручна їхній політичній позиції.

А правда, як завжди, складніша.