Світ після Будапештського меморандуму: чи залишилися міжнародні гарантії безпеки, і яким має бути новий світовий порядок?

Домовленість Трампа з Путіним про російське дизельне пальне, криза Будапештського меморандуму та майбутнє світової безпеки. Якою має бути нова система гарантій для України?

Світ, у якому підпис більше не гарантує безпеки

Протягом десятиліть міжнародна система безпеки спиралася на принцип, який після Другої світової війни здавався фундаментальним: держави мають поважати суверенітет одна одної, кордони не можна змінювати силою, а міжнародні домовленості повинні обмежувати найнебезпечніші прояви боротьби за владу.

Однак російська агресія проти України, повномасштабне вторгнення 2022 року, провал механізмів запобігання війні та дедалі прагматичніша політика великих держав оголили фундаментальну проблему: міжнародне право може визначати, хто має рацію, але саме по собі воно не завжди здатне зупинити того, хто вирішив застосувати силу.

9 жовтня 2026 року ця проблема отримала новий вимір. Дональд Трамп оголосив про домовленість із Володимиром Путіним щодо постачання російського дизельного пального на американський і світовий ринки. За повідомленнями Associated Press і Reuters, американська адміністрація також дозволила імпорт відповідного пального в межах тимчасового послаблення обмежень. Серед мотивів Вашингтона — спроба знизити ціни на пальне на тлі енергетичної кризи. Reuters та Associated Press повідомили про обсяги постачання, які Трамп озвучив після розмови з російським президентом.

Для України це не просто енергетична новина.

Вона порушує питання про межі американської підтримки, ефективність санкційної політики та можливість того, що економічні інтереси великих держав знову переважать інтереси країни, яка захищається від агресії.

Але найглибша проблема виходить далеко за межі конкретної домовленості. Якщо держава відмовилася від ядерного арсеналу, спираючись на міжнародні запевнення, а потім зіткнулася з нападом однієї з держав, що ці запевнення надали, то які висновки мають зробити інші країни?

І головне: якою повинна бути нова архітектура світової безпеки, щоб Україна та інші держави більше не опинялися перед вибором між беззахисністю та власною зброєю масового знищення?

1. Будапештський меморандум: історичний компроміс, який не забезпечив Україні захисту

5 грудня 1994 року Україна, США, Велика Британія та Росія підписали Будапештський меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Україна успадкувала після розпаду СРСР один із найбільших у світі ядерних арсеналів. У межах міжнародних домовленостей вона відмовилася від нього, приєдналася до режиму нерозповсюдження та погодилася на ліквідацію ядерного озброєння, розміщеного на її території.

В обмін держави-підписанти підтвердили зобов’язання поважати незалежність, суверенітет і наявні кордони України, утримуватися від погрози силою чи її застосування проти України, а також дотримуватися інших визначених меморандумом принципів.

Первинний документ доступний у реєстрі міжнародних договорів Організації Об’єднаних Націй.

Тут необхідно зробити важливе юридичне уточнення. Будапештський меморандум не був тотожним договору про колективну оборону НАТО. Він не встановлював автоматичного обов’язку США чи Великої Британії вступати у війну на боці України в разі нападу. Його положення передбачали, зокрема, консультації та дотримання принципів безпеки, але не містили механізму автоматичного військового втручання, аналогічного статті 5 Північноатлантичного договору.

Ця різниця виявилася вирішальною.

У 2014 році Росія окупувала Крим і розпочала агресію на сході України. У 2022 році вона здійснила повномасштабне вторгнення. Таким чином, Москва грубо порушила зобов’язання, які сама підтвердила.

Україна отримала підтримку інших держав, проте не отримала автоматичного військового захисту, який міг би бути передбачений зовсім іншою за змістом системою колективної оборони.

Отже, проблема Будапештського меморандуму полягає не лише в тому, що його порушила Росія. Вона також полягає в тому, що обіцяні принципи безпеки не були підкріплені достатньо дієвим механізмом негайного примусу агресора до виконання міжнародних зобов’язань.

Для України це історичний урок. Для інших держав — попередження, що політичні запевнення та реальні військові гарантії є принципово різними речами.

2. Російське пальне для США: економічний прагматизм чи стратегічний сигнал Кремлю?

Домовленість про постачання російського дизельного пального демонструє суперечність, яка дедалі частіше виникає в міжнародній політиці: держава може одночасно проголошувати підтримку України, вимагати припинення війни й шукати економічної співпраці з країною, яка цю війну веде.

За повідомленнями Reuters та Associated Press, Трамп оголосив про негайне постачання понад 300 тисяч тонн дизельного пального, наступні партії та подальше збільшення обсягів. Оголошене послаблення обмежень стосується імпорту російського пального. Реалізація всіх заявлених обсягів, їхніх строків та економічних наслідків потребує окремого відстеження.

З американської точки зору логіка рішення зрозуміла: дорожче пальне збільшує витрати транспорту, сільського господарства, промисловості та домогосподарств. Політичне керівництво намагається стабілізувати ціни й уникнути економічних наслідків енергетичної кризи.

Проте існує й інший бік питання.

Російський експорт енергоносіїв забезпечує державі валютні надходження, податки та інші економічні ресурси. Частина цих ресурсів може підтримувати військову економіку, виробництво озброєння та продовження війни проти України.

Це не означає, що кожен долар від конкретної поставки автоматично перетворюється на ракету. Державні доходи взаємозамінні, а точний ефект окремої угоди залежить від ціни, витрат, податків, структури власності та інших обставин. Але загальний економічний механізм зрозумілий: якщо енергетичні надходження Росії зростають або обмеження на їх отримання слабшають, фінансовий тиск на російську державу може зменшитися.

Саме тому питання полягає не тільки в комерційній вигоді США.

Воно полягає в тому, чи може Вашингтон вимагати від України політичних поступок, одночасно послаблюючи економічні обмеження проти Москви, не отримавши натомість перевірюваних і тривалих змін у поведінці Росії.

У цьому контексті показовими є повідомлення Kyiv Independent від 9 жовтня 2026 року про переговори навколо можливого енергетичного перемир’я. Видання, посилаючись на українських та американських посадовців, повідомило, що Росія домагалася послаблення санкцій у межах обговорення припинення ударів по енергетичній інфраструктурі. Джерело.

Звідси випливає важливий висновок: економічні поступки агресору мають бути частиною контрольованої угоди з чіткими умовами, а не заміною реального припинення агресії.

Якщо Росія отримує економічну вигоду сьогодні, а зобов’язання щодо миру відкладаються на невизначене майбутнє, виникає ризик, що Москва сприйматиме переговори не як шлях до завершення війни, а як інструмент відновлення ресурсів для її продовження.

3. Чи означає це, що США стали союзником Росії?

Таке твердження потребує обережності.

Економічна домовленість між Вашингтоном і Москвою не означає автоматичного формального союзу двох держав. США мають власні політичні інтереси, власну систему безпеки, союзників у Європі та зобов’язання перед партнерами. Американська допомога Україні в попередні роки також є реальним фактом, який не можна просто викреслити з історії.

Водночас оцінювати політику держави потрібно не лише за деклараціями, а й за практичними наслідками її рішень.

Якщо Вашингтон послаблює санкції проти Росії, тисне на Київ заради територіальних поступок або створює невизначеність щодо подальшої військової допомоги, це може послаблювати українські позиції незалежно від того, чи називає американська адміністрація свою політику нейтральною, миротворчою або прагматичною.

Особливо небезпечним був би сценарій, за якого Україна погоджується на поступки під тиском, тоді як Росія не надає рівноцінних і перевірюваних гарантій.

Територіальні питання не можна розглядати як звичайний предмет комерційного торгу між великими державами. Йдеться про суверенітет, право населення жити без примусу та принцип незастосування сили для зміни міжнародно визнаних кордонів.

Статут ООН закріплює заборону погрози силою та її застосування проти територіальної цілісності й політичної незалежності держав. Жодна дипломатична домовленість не перетворює агресію заднім числом на законний спосіб набуття території.

Водночас Україні необхідно оцінювати кожну мирну пропозицію за її реальними умовами, а не лише за прізвищем посередника. Будь-яке врегулювання має враховувати український суверенітет, безпеку населення, можливість оборони та ризик повторного нападу.

Отже, головне питання — не в тому, чи повинна Україна назавжди відмовитися від співпраці зі США. Головне питання — як побудувати таку систему безпеки, в якій жоден президент, навіть найвпливовішої держави світу, не зможе одноосібно перетворити долю України на розмінну монету своєї внутрішньої політики.

4. Китай, Північна Корея та Росія: нова система силового тиску

Паралельно з війною проти України Росія розвиває відносини з державами, які допомагають їй компенсувати міжнародну ізоляцію.

Північна Корея надавала Росії військову підтримку, зокрема боєприпаси, а також залучала своїх військовослужбовців до підтримки російських військових операцій. Масштаб і конкретні форми цієї співпраці змінювалися, але вона стала одним із факторів, що впливають на здатність Москви продовжувати війну.

Китай відіграє іншу роль. Його економічні зв’язки з Росією, торгівля та постачання товарів подвійного призначення мають значення для російської промисловості й військової економіки. При цьому Пекін не є тотожним Пхеньяну за характером участі у війні: його політика поєднує стратегічне партнерство з Москвою, економічні інтереси та прагнення зберігати відносини з іншими великими ринками.

США, своєю чергою, не можна автоматично зарахувати до тієї самої категорії, що й держави, які надають Росії військові ресурси. Однак рішення американської адміністрації щодо російських енергоносіїв можуть створювати економічні переваги для Кремля навіть без прямої військової співпраці.

Ця ситуація демонструє нову реальність: держави не обов’язково утворюють формальний військовий блок, щоб їхні рішення взаємно впливали на баланс сил.

Одна країна постачає боєприпаси, інша забезпечує економічні можливості, третя створює дипломатичний простір для обходу ізоляції, а четверта, переслідуючи власні внутрішні цілі, послаблює обмеження, які мали стримувати агресора.

Для України наслідок очевидний: спиратися лише на добру волю одного союзника недостатньо.

Необхідно створювати багаторівневу систему безпеки, здатну витримувати політичні зміни у Вашингтоні, Брюсселі та інших столицях.

5. Ядерна зброя — єдиний гарант безпеки?

Після досвіду України дедалі більше людей доходять висновку: у світі, де сильні держави можуть порушувати міжнародні домовленості, єдиною справжньою гарантією є власна ядерна зброя.

Ця логіка має раціональне підґрунтя.

Ядерне стримування побудоване на припущенні, що потенційний агресор утримається від нападу, якщо розумітиме, що ціна такого рішення може стати неприйнятною. Саме здатність завдати відповіді, навіть після першого удару, є одним із головних елементів стримування між ядерними державами.

Проте з цього не випливає, що ядерна зброя автоматично гарантує безпеку кожній державі.

По-перше, ядерний арсенал не захищає від усіх форм агресії. Кібератаки, диверсії, економічний тиск, блокади, інформаційні операції та обмежені військові провокації можуть відбуватися нижче порогу, за якого застосування ядерної зброї виглядало б можливим або пропорційним.

По-друге, ядерна зброя створює ризик катастрофічної ескалації. Помилкова оцінка намірів противника, технічна несправність або неправильне тлумачення військових сигналів можуть спричинити кризу, наслідки якої неможливо буде виправити звичайними дипломатичними засобами.

По-третє, розповсюдження ядерної зброї здатне запустити ланцюгову реакцію. Якщо кожна держава вважатиме, що без власного ядерного арсеналу вона приречена, міжнародна система може перейти від обмеженого кола ядерних держав до світу з багатьма новими ядерними центрами. Це збільшить кількість потенційних криз і ризиків.

По-четверте, набуття ядерного статусу не є простим рішенням. Воно потребує складної інфраструктури, великих ресурсів, систем управління та захисту, а також має серйозні міжнародно-правові наслідки. Україна є учасницею Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, тому будь-які пропозиції щодо зміни її ядерного статусу вимагали б окремого аналізу міжнародно-правових зобов’язань і безпекових наслідків.

Нарешті, навіть ядерна держава може зазнавати значних втрат, якщо не має ефективних звичайних збройних сил, розвідки, протиповітряної оборони, захищеної інфраструктури та стійкої економіки.

Тому правильний висновок полягає не в тому, що ядерна зброя не має значення. Вона має величезне значення для глобального балансу сил.

Але національна безпека повинна спиратися не на один інструмент, а на систему взаємопов’язаних можливостей, які роблять агресію дорогою, складною та безперспективною.

Для України це означає сильну армію, власне оборонне виробництво, далекобійні звичайні засоби ураження, ефективну протиповітряну оборону, розвідку, захищені комунікації, стійку енергетику, економічну незалежність і конкретні зобов’язання партнерів.

6. Яким має бути новий світовий порядок?

Старий порядок не зник повністю. Статут ООН, міжнародні договори, судові інституції та міжнародне гуманітарне право продовжують діяти. Проблема в іншому: механізми, які мали забезпечувати дотримання цих норм, виявляються недостатніми, коли порушником є велика військова держава, що має ядерний арсенал і політичні можливості блокувати міжнародні рішення.

Тому новий світовий порядок не повинен означати повернення до світу, де кожен сам за себе, а силу визначає лише кількість ракет.

Його завдання — поєднати міжнародне право з реальною здатністю захищати тих, проти кого застосовують силу.

Перша основа: гарантії безпеки, які неможливо звести до політичної декларації

Майбутні гарантії Україні повинні містити чітко визначені зобов’язання партнерів, процедури реагування на новий напад, заздалегідь узгоджені механізми військової допомоги та стабільне фінансування оборони.

Недостатньо записати, що сторони консультуватимуться в разі загрози. Необхідно визначити, що саме відбувається після встановлення факту агресії.

Які озброєння передаються? У які строки? Хто забезпечує розвіддані? Які санкції активуються автоматично? Які фінансові ресурси використовуються для підтримки оборони? Як гарантується безперервність допомоги після зміни урядів у країнах-партнерах?

Конкретні відповіді на ці питання мають бути основою безпеки, а не додатком до дипломатичного документа.

Друга основа: міжнародна коаліція, а не залежність від одного центру сили

Україні необхідно розвивати безпекову співпрацю зі США, європейськими державами, Великою Британією, Канадою, Японією та іншими партнерами.

Система, яка залежить від рішення одного президента або одного парламенту, є вразливою. Натомість розподілена система, у якій різні держави забезпечують різні компоненти оборони, має більше шансів пережити політичні зміни.

Одна група партнерів може забезпечувати боєприпаси, інша — протиповітряну оборону, третя — розвідку, четверта — виробництво компонентів, а спільні механізми фінансування повинні гарантувати безперервність постачання.

При цьому мета не в тому, щоб замінити американську залежність європейською. Мета — зробити так, щоб жоден окремий учасник не міг одноосібно позбавити Україну критично важливих засобів захисту.

Третя основа: власна оборонна промисловість

Україна повинна мати змогу самостійно виробляти значну частину озброєнь, необхідних для стримування агресора.

Йдеться про безпілотні системи, засоби радіоелектронної боротьби, ракети звичайного озброєння, артилерійські боєприпаси, системи зв’язку, програмне забезпечення, засоби розвідки, компоненти протиповітряної оборони та інші критичні технології.

Оборонна промисловість має бути довгостроковою галуззю економіки, а не тимчасовою відповіддю на воєнну кризу.

Важливо також інтегрувати українське виробництво з промисловістю європейських партнерів. Спільні підприємства, ліцензійне виробництво, довгострокові контракти та обмін технологіями здатні створити систему, у якій безпека України безпосередньо пов’язана з безпекою інших держав.

Четверта основа: агресія повинна мати автоматичну економічну ціну

Санкції не повинні перетворюватися на інструмент, який можна скасувати заради короткострокової політичної вигоди, поки агресор зберігає можливість повторити напад.

Новий механізм міжнародного реагування має передбачати заздалегідь узгоджені економічні наслідки порушення миру.

Це можуть бути автоматичні обмеження на фінансові операції, технологічний експорт, доступ до окремих ринків і державних закупівель. Послаблення санкцій має залежати від перевірюваного виконання умов, а їхнє відновлення — від чітко визначених порушень.

Важливо, щоб такі механізми не залишалися лише обіцянкою. Вони мають бути юридично оформленими, узгодженими між державами-учасницями та забезпеченими процедурами контролю.

П’ята основа: відмова від легітимізації територіальних захоплень силою

Якщо агресор може розпочати війну, знищити міста, окупувати територію, а потім отримати міжнародне визнання своїх здобутків як винагороду за припинення бойових дій, це створює небезпечний прецедент.

Інші держави отримують сигнал, що військова сила може стати інструментом зміни кордонів.

Тому будь-яке врегулювання має відповідати Статуту ООН, не перетворювати окупацію на автоматично визнане право власності на територію та враховувати вільне волевиявлення України без примусу.

Це не означає, що дипломатичні переговори неможливі. Навпаки, вони необхідні. Але припинення вогню, політичне врегулювання й юридичне визнання територіальних змін — різні питання, які не можна механічно об’єднувати в одну угоду.

Шоста основа: реформування глобальних інституцій

Рада Безпеки ООН має особливу відповідальність за міжнародний мир, але право вето постійних членів може блокувати ефективні рішення навіть тоді, коли один із цих членів сам є учасником агресії.

Це фундаментальна суперечність сучасної системи.

Необхідно шукати механізми, які дозволять швидше реагувати на очевидні порушення міжнародного миру, забезпечувати розслідування воєнних злочинів і посилювати відповідальність за агресію.

Реформування ООН не буде простим: для багатьох структурних змін потрібна згода держав, які мають привілейоване становище. Проте без такого обговорення міжнародна система ризикує втрачати довіру тих країн, які найбільше залежать від дотримання міжнародного права.

Сьома основа: відповідальність за воєнні злочини та відшкодування збитків

Мир не повинен означати, що злочини залишаються безкарними, а всі витрати на відновлення перекладаються на жертву агресії.

Механізми розслідування воєнних злочинів, міжнародне правосуддя, документування збитків і законні механізми відшкодування мають стати частиною майбутнього врегулювання.

Якщо агресор розуміє, що навіть після припинення бойових дій зберігатиметься відповідальність за його дії, це посилює стримувальний ефект міжнародного права.

Водночас конкретні способи використання заморожених активів держави-агресора потребують належної правової основи, а не лише політичної доцільності.

7. Якою повинна бути роль України в новому світі?

Україна не повинна залишатися державою, яка щоразу звертається до зовнішніх партнерів із проханням врятувати її від чергової загрози.

Її стратегічна мета — перетворитися на державу, здатну самостійно стримувати агресію та бути важливим учасником європейської системи безпеки.

Для цього необхідно поєднати кілька напрямів.

По-перше, створити сильні й технологічно розвинені Збройні сили, які зможуть запобігати повторному вторгненню.

По-друге, розбудувати власний оборонно-промисловий комплекс, щоб критичні потреби не залежали виключно від рішень іноземних урядів.

По-третє, зміцнити економіку, енергетичну незалежність і державні інституції. Економічно слабка держава вразливіша до зовнішнього тиску, навіть якщо має хоробру армію.

По-четверте, закріпити міжнародну підтримку через багатосторонні механізми та юридично оформлені домовленості.

По-п’яте, розвивати стратегічну співпрацю з європейськими державами, не відмовляючись від партнерства зі США, але й не будуючи всю систему на припущенні, що американська політика залишатиметься незмінною.

Окреме місце посідає питання ядерного стримування. Україна має право вимагати від міжнародної спільноти відповіді на фундаментальну проблему, яку створив досвід Будапештського меморандуму: як забезпечити реальну безпеку держав, що відмовляються від ядерної зброї.

Проте відповідь на це питання не повинна зводитися до автоматичного заклику до розповсюдження ядерних арсеналів. Вона має включати конкретні військові, економічні, дипломатичні й правові механізми, здатні забезпечити надійне стримування агресії.

8. Чи можливий новий світовий порядок без довіри?

Довіра між державами не виникає лише тому, що лідери потиснули руки або підписали спільну декларацію.

Вона формується тоді, коли домовленості виконуються, порушення мають наслідки, а партнери здатні діяти послідовно навіть тоді, коли це суперечить їхнім короткостроковим інтересам.

Саме тому Україні необхідно вимагати не просто нових обіцянок, а нових механізмів їх виконання.

Світовий порядок майбутнього має бути заснований на трьох взаємопов’язаних принципах.

Перший — сила, достатня для стримування агресора. Міжнародне право не повинно залишатися беззахисним перед військовою перевагою порушника.

Другий — правила, які однаково застосовуються до сильних і слабких. Якщо великі держави можуть безкарно порушувати принципи, яких вимагають дотримуватися від інших, міжнародна система поступово втрачає легітимність.

Третій — відповідальність, яку неможливо скасувати одностороннім політичним рішенням. Порушення суверенітету, агресія та воєнні злочини не повинні зникати з порядку денного лише тому, що змінилася адміністрація в одній зі столиць.

Ці принципи не гарантують, що війни зникнуть. Але вони здатні створити систему, у якій початок нової агресії ставатиме значно ризикованішим для потенційного нападника.

Висновок. Україна має вимагати не нових обіцянок, а нової системи безпеки

Домовленість Трампа з Путіним щодо російського дизельного пального стала черговим приводом для запитань про послідовність американської політики щодо України. Якщо економічні вигоди від співпраці з Росією переважатимуть прагнення забезпечити тривалий мир, це може послабити міжнародний тиск на агресора та ускладнити становище України.

Але робити висновок, що США остаточно стали союзником Росії, було б передчасно. Так само було б помилкою прирівнювати американську економічну домовленість із Москвою до військової підтримки Росії з боку Північної Кореї. Водночас Україна має всі підстави вимагати пояснень щодо того, як подібні рішення узгоджуються із задекларованою підтримкою її суверенітету та безпеки.

Глибша проблема полягає в тому, що міжнародні запевнення без дієвих механізмів виконання не можуть бути достатньою основою національної безпеки.

Будапештський меморандум став трагічним прикладом цієї суперечності. Україна відмовилася від ядерного арсеналу, однак не отримала системи колективної оборони, яка автоматично гарантувала б військовий захист від нападу.

Цей урок не можна ігнорувати.

Проте майбутнє України не повинно зводитися до вибору між сліпою довірою до великих держав і повною відмовою від міжнародної співпраці. Країні потрібна інша стратегія: сильна власна оборона, потужна промисловість, багатосторонні союзи, конкретні гарантії безпеки та механізми автоматичної відповіді на нову агресію.

Ядерна зброя може бути фактором стратегічного стримування, але вона не є універсальним рішенням усіх проблем безпеки. Значно важливіше створити таку систему, за якої агресор не матиме впевненості, що його напад залишиться без відповіді, а жертва агресії не залежатиме від мінливих настроїв одного політичного лідера.

Новий світовий порядок має бути не світом, у якому кожна держава змушена озброюватися ядерною зброєю заради виживання. Це повинен бути світ, у якому жодна країна не зможе безкарно знищувати іншу, прикриваючись військовою перевагою, економічними інтересами або правом вето в міжнародних організаціях.

Україні потрібен не новий Будапештський меморандум. Україні потрібна система безпеки, у якій зрада домовленостей більше не означатиме, що країна залишається сам на сам з агресором.

І саме такий порядок — заснований на силі, праві, відповідальності та реальних механізмах взаємного захисту — має стати головною метою української зовнішньої політики на десятиліття вперед.

Редакційне застереження: матеріал відображає аналітичну оцінку подій станом на 9 жовтня 2026 року. Заявлені обсяги постачання пального та умови послаблення санкцій слід відстежувати за офіційними документами й подальшими повідомленнями. Політичні оцінки в тексті не слід сприймати як встановлені юридичні факти.