Туреччина як член НАТО підписала оборонну угоду із Саудівською Аравією та Пакистаном. Чому Анкара створює додаткові союзи, що відбувається з перспективою вступу України в НАТО і які гарантії безпеки може отримати Київ?

Новий світ військових союзів: чому Туреччина шукає додаткову опору за межами НАТО

7 серпня 2026 року в Мецці відбулася подія, яка на перший погляд може здатися черговою дипломатичною угодою на Близькому Сході. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, наслідний принц Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман та прем'єр-міністр Пакистану Шехбаз Шаріф підписали Мекканську спільну оборонну угоду.

Її ключовий принцип сформульований надзвичайно промовисто: збройний напад на одну з трьох держав розглядатиметься як напад на всі три. За логікою це нагадує знамениту статтю 5 НАТО. Водночас конкретні механізми військової допомоги та порядок реагування поки що залишаються недостатньо деталізованими.

Але справжня сенсація полягає не лише в самій угоді.

Серед її підписантів — Туреччина, повноправний член НАТО.

І саме це змушує поставити значно ширше питання:

Якщо навіть член НАТО створює додаткові оборонні союзи, наскільки надійною стала традиційна система колективної безпеки?

І ще важливіше:

Якщо Україна не може отримати членство в НАТО зараз, то якою буде її система безпеки через п'ять, десять або двадцять років?

Туреччина не виходить із НАТО. Вона будує страховку

Одразу варто відкинути популярну, але спрощену інтерпретацію: Туреччина нібито «відвертається від НАТО».

Підстав для такого висновку наразі немає.

Навпаки, у липні 2026 року саме Анкара приймала саміт НАТО. У підсумковій декларації Альянс підтвердив необхідність посилення європейської оборони в межах НАТО, а Туреччина продовжує залишатися важливою військовою державою Альянсу.

Але Анкара давно проводить іншу політику — стратегічну автономію.

Її суть проста:

Туреччина хоче залишатися членом західної системи безпеки, але не хоче залежати від неї настільки, щоб у критичний момент її власна безпека визначалася виключно рішеннями Вашингтона, Брюсселя чи інших столиць НАТО.

Це принципово інша модель.

Не «НАТО або інший союз», а:

НАТО + власна військова промисловість + двосторонні договори + регіональні партнерства + альтернативні центри сили.

Чому Анкара йде саме цим шляхом

Причин декілька.

1. Туреччина не хоче бути просто військовим флангом НАТО

Туреччина має одну з найбільших армій Альянсу, величезне географічне значення і контроль над стратегічними протоками.

Водночас Анкара прагне не лише виконувати рішення Альянсу, а й сама формувати регіональний порядок.

Туреччина має власні інтереси в Чорному морі, Кавказі, Сирії, Східному Середземномор'ї, Центральній Азії та на Близькому Сході.

Тому для Ердогана НАТО — це важливий інструмент, але не єдиний інструмент турецької зовнішньої політики.

2. Конфлікти з Вашингтоном показали межі союзницьких відносин

Найвідоміший приклад — російські комплекси С-400.

Туреччина придбала їх у Росії, попри заперечення США та союзників по НАТО. Це призвело до виключення Туреччини з програми F-35 та американських санкцій.

Станом на 2026 рік питання F-35 залишається частиною складного американсько-турецького переговорного процесу.

Для Анкари це був важливий урок:

військова залежність від одного постачальника або одного політичного центру створює стратегічну вразливість.

Тому Туреччина почала активно розвивати власну оборонну промисловість.

3. Туреччина хоче продавати зброю, а не лише купувати її

Це одна з найбільш недооцінених причин.

Туреччина за останні роки перетворилася з переважно імпортера озброєнь на великого виробника та експортера.

Безпілотники, бронетехніка, ракети, військова електроніка, кораблі, системи ППО, авіаційні платформи — все це стає частиною турецької стратегії.

Тому Саудівська Аравія та Пакистан для Анкари — не лише військові партнери.

Це також ринки, інвестиції, технологічне партнерство і політичний вплив.

4. Саудівська Аравія сама шукає альтернативи американській гарантії

Тут інтереси трьох держав починають збігатися.

Саудівська Аравія десятиліттями була одним із ключових партнерів США на Близькому Сході.

Але після атак на саудівські об'єкти та загальної нестабільності в регіоні в Ер-Ріяді дедалі більше говорять про необхідність диверсифікувати систему безпеки.

У вересні 2025 року Саудівська Аравія вже уклала з Пакистаном двосторонню угоду про взаємну оборону. Експерти IISS розглядають її як важливий елемент нового зв'язку між безпекою Близького Сходу та Південної Азії.

Тепер до цієї конструкції приєдналася Туреччина.

І пазл склався.

5. Мекканський союз — це не «ісламське НАТО»

Називати нову структуру «ісламським НАТО» було б передчасно.

По-перше, немає порівнянної військової структури.

По-друге, поки що недостатньо конкретики щодо автоматичного військового реагування.

По-третє, НАТО має десятиліття інтегрованого військового планування, спільні командні структури, стандарти, системи управління та величезну інфраструктуру.

У нової тристоронньої угоди цього поки немає.

Але політичний сигнал дуже сильний.

Країни починають будувати резервні системи колективної безпеки.

І це вже глобальна тенденція.

Найважливіше питання: чи означає це кризу НАТО?

Не обов'язково.

НАТО навіть посилюється.

На саміті в Анкарі союзники домовилися про подальше збільшення оборонних видатків і наголосили на розвитку європейських військових можливостей, включно з протиповітряною та протиракетною обороною, далекобійними системами, безпілотними технологіями, космічними та кіберспроможностями.

Але паралельно відбувається інший процес.

Держави перестають покладатися лише на один рівень безпеки.

І Туреччина — один із найяскравіших прикладів.

Україна опинилася в іншій ситуації

І тут виникає найбільш незручне питання.

Чому Туреччина, яка вже має статтю 5 НАТО, створює додаткові гарантії безпеки, а Україна, яка перебуває у війні з Росією, досі не отримала членства в Альянсі?

Формально НАТО не сказало Україні «ніколи».

Навпаки, офіційна позиція Альянсу залишається незмінною: майбутнє України — в НАТО, а її шлях до повної євроатлантичної інтеграції називається незворотним. Водночас запрошення можливе лише тоді, коли союзники погодяться і будуть виконані необхідні умови.

Але саме тут і знаходиться проблема.

Україна не має консенсусу всіх членів НАТО щодо запрошення.

Тобто юридично двері не закриті.

Політично — вони фактично залишаються напіввідчиненими.

Заява Залужного: сигнал, який не можна ігнорувати

На початку серпня 2026 року Валерій Залужний заявив, що не бачить реальної перспективи вступу України до НАТО.

Ця заява особливо важлива не тому, що Залужний формально визначає політику Альянсу.

Він її не визначає.

А тому, що це оцінка людини, яка багато років перебувала в центрі української військової системи і чудово розуміє, наскільки складним є питання сумісності, військової доктрини та політичних гарантій. Reuters повідомляє, що серед названих ним проблем були недостатність окремих сучасних спроможностей, зокрема протиракетної оборони та космічних можливостей, а також питання сумісності української військової системи з підходами НАТО.

Це не означає, що Україна «не потрібна НАТО».

Навпаки.

Парадокс полягає в іншому:

Україна стала надзвичайно важливою для європейської безпеки, але це ще не означає автоматичного політичного рішення про її членство.

Чому НАТО не поспішає приймати Україну?

Причина №1 — Росія.

Москва категорично виступає проти членства України в НАТО.

Для Кремля українське членство означало б фундаментальну зміну стратегічного балансу.

Але головна проблема навіть не в позиції Росії.

Проблема в тому, що після вступу України НАТО отримує державу, яка перебуває або щойно перебуватиме у війні з ядерною державою.

Це означає пряме застосування логіки статті 5 до потенційного нового конфлікту з Росією.

Для частини союзників це величезний політичний ризик.

Причина №2 — НАТО не хоче автоматично імпортувати російсько-українську війну в систему статті 5

Це неприємна, але важлива реальність.

Поки Україна не є членом НАТО, союзники можуть допомагати їй зброєю, розвідкою, ППО, фінансами та навчанням.

Після вступу ситуація принципово змінюється.

Україна стає частиною колективної оборони.

І тому рішення про членство — це не лише питання солідарності з Україною.

Це питання готовності 32 держав брати на себе відповідні ризики.

Але тоді виникає парадокс

Якщо Україну не приймають до НАТО через ризик війни з Росією, то що відбувається?

Україна залишається поза системою статті 5.

Але саме Україна продовжує воювати, стримуючи Росію.

І виходить парадоксальна ситуація:

Україна захищає східний фланг Європи, але сама не отримує повного статусу колективної оборони.

Саме цей парадокс може визначити європейську політику найближчих років.

Тому виникає «Коаліція охочих»

Якщо членство в НАТО залишається політично складним, виникає інша модель.

Coalition of the Willing — Коаліція охочих.

У липні 2026 року її учасники підтвердили необхідність політично і юридично зобов'язувальних гарантій безпеки для України після припинення бойових дій.

Особливо важливо, що йдеться не лише про постачання зброї.

Коаліція підтримує створення Multinational Force for Ukraine — багатонаціональних сил для України, які можуть діяти на українській території, у повітрі та на морі після встановлення надійного припинення бойових дій.

Це вже набагато серйозніше, ніж політична декларація.

Україна може отримати не «один НАТО», а мережу союзів

І саме тут відкривається нова стратегічна перспектива.

Україні необов'язково чекати моменту, коли всі держави НАТО одночасно скажуть:

«Так, приймаємо».

Можлива інша модель.

Україна + Велика Британія

Британія може залишатися одним із ключових військових партнерів України.

Лондон разом із Францією є одним із співголів Коаліції охочих і підтримує створення довгострокових гарантій безпеки.

Україна + Франція

Франція може відігравати особливу роль у створенні європейської системи стримування.

Україна + Польща

Тут географія та спільний інтерес очевидні.

Польща безпосередньо зацікавлена в тому, щоб Росія залишалася якомога далі від її кордонів.

Україна + країни Балтії

Естонія, Латвія та Литва чудово розуміють російську загрозу і мають політичну мотивацію підтримувати Україну.

Україна + Північна Європа

Швеція, Фінляндія, Норвегія та Данія мають дедалі більший інтерес до побудови єдиної системи європейської оборони.

А що буде з Європейським Союзом?

Окремий напрям — ЄС.

Європа поступово рухається до посилення власної оборонної промисловості.

У липні 2026 року Велика Британія домовилася про участь у європейській програмі Ukraine Support Loan на €90 млрд, що одночасно відкриває британським оборонним компаніям доступ до відповідних контрактів.

Це показує дуже важливу тенденцію:

українська оборона поступово інтегрується не тільки у військову, а й у промислову архітектуру Європи.

Найцікавіший сценарій — Україна як військове ядро Європи

І ось тут може відбутися стратегічний переворот.

Україна не обов'язково повинна бути лише країною, яку захищають.

Вона може стати країною, яка сама є одним із головних гарантів європейської безпеки.

Україна має:

• величезний бойовий досвід;
• досвід сучасної дронової війни;
• потужну школу артилерії;
• досвід протидії ракетним ударам;
• досвід морської війни без класичного флоту;
• досвід використання безпілотних систем;
• швидко зростаючий оборонно-промисловий комплекс;
• унікальний досвід ведення війни проти Росії.

Навіть у НАТО вже визнають, що український бойовий досвід має значення для майбутнього євроатлантичної оборони. У спільній заяві E3 у червні 2026 року лідери окремо наголосили на важливості українського досвіду на полі бою для зміцнення оборони Європи.

Чотири можливі союзи України

Перший — НАТО

Це залишається стратегічною метою України.

Перевага — найпотужніша система колективної оборони.

Недолік — необхідність політичного консенсусу всіх союзників.

Другий — Коаліція охочих

Це найбільш реалістичний механізм середньострокової перспективи.

Його перевага — держави, які готові діяти, можуть не чекати згоди всіх членів НАТО.

Третій — європейський оборонний союз

Формально це може бути не нове НАТО.

Але якщо європейські держави створять:

• спільне виробництво зброї;
• єдині системи ППО;
• спільну розвідку;
• далекобійні сили;
• військову логістику;
• спільне командування;
• постійні сили швидкого реагування,

то фактично виникне новий рівень колективної оборони.

І Україна може стати його центральною державою.

Четвертий — мережа двосторонніх оборонних договорів

Цей варіант може виявитися найпрактичнішим.

Україна укладає окремі договори з Великою Британією, Францією, Польщею, Німеччиною, країнами Північної Європи та іншими партнерами.

Разом вони утворюють мережеву систему стримування.

Не один союз.

А десятки взаємопов'язаних зобов'язань.

Чого Україна не повинна робити

Найнебезпечніша стратегія — чекати.

Чекати, коли НАТО прийме рішення.

Чекати завершення війни.

Чекати остаточного формування європейської оборони.

Чекати американських гарантій.

У сучасній геополітиці безпека формується не лише членством у союзах.

Вона формується здатністю держави зробити напад на себе надто дорогим.

Саме цим пояснюється і турецька стратегія.

Анкара не відмовляється від НАТО. Вона просто створює додаткові інструменти впливу.

Турецький урок для України

Туреччина демонструє Україні дуже простий принцип:

не ставити всю систему на одну опору.

НАТО — одна опора.

Європа — друга.

Велика Британія — третя.

Власний оборонний комплекс — четверта.

Двосторонні договори — п'ята.

Власна армія — шоста.

Саме така система значно стійкіша.

Чи може Україна колись стати частиною нового оборонного союзу?

Не просто може — фактично цей процес уже розпочався.

Питання лише в тому, якою буде кінцева форма.

Україна може залишитися на шляху до НАТО і паралельно стати одним із ключових учасників європейської оборонної системи.

А може виникнути нова модель:

НАТО + ЄС + Коаліція охочих + українсько-британські та українсько-французькі гарантії + власна українська армія та оборонна промисловість.

І в такому випадку членство в НАТО вже не буде єдиним критерієм української безпеки.

Світ переходить від блоків до мереж

Саме це, можливо, є головним висновком із подій у Мецці.

У XX столітті світ будував великі блоки:

НАТО — Варшавський договір.

У XXI столітті система стає складнішою.

Держави можуть одночасно перебувати в одному великому альянсі й створювати додаткові регіональні угоди.

Туреччина є членом НАТО і водночас входить у новий оборонний формат із Саудівською Аравією та Пакистаном.

Європейські держави залишаються членами НАТО, але паралельно створюють власні механізми оборони.

Україна не є членом НАТО, але вже фактично інтегрується у військове планування, оборонне виробництво та систему безпеки Європи.

Це не хаос.

Це нова архітектура міжнародної безпеки.

Висновок: Україна повинна будувати не «запасний НАТО», а власну систему стримування

Мекканська угода Туреччини, Саудівської Аравії та Пакистану — це не доказ краху НАТО.

Але це дуже сильний сигнал про те, що держави більше не хочуть покладатися лише на одну систему гарантій.

Туреччина, маючи за плечима статтю 5 НАТО, створює додатковий пояс безпеки.

Саудівська Аравія намагається зменшити залежність від зовнішнього гаранта.

Пакистан посилює свою роль за межами Південної Азії.

А Європа створює нові механізми підтримки України.

На цьому тлі Україна повинна зробити власний стратегічний висновок.

Членство в НАТО залишається найкращим і найбільш інституційно зрозумілим варіантом. Але очікування НАТО не може бути всією українською стратегією безпеки.

Україні потрібна система, у якій одночасно працюватимуть:

НАТО — як стратегічна мета.

Коаліція охочих — як практичний механізм гарантій.

Велика Британія і Франція — як ключові військові партнери.

Європейський Союз — як фінансово-промислова опора.

Польща та Північна Європа — як регіональний безпековий пояс.

Український оборонно-промисловий комплекс — як фундамент самостійності.

І головне — Збройні сили України як основний гарант української державності.

Тоді питання майбутнього звучатиме вже не так:

«Чи приймуть Україну в НАТО?»

А значно сильніше:

«Яку роль Україна відіграватиме в новій системі європейської та світової безпеки?»

І відповідь на нього залежатиме не тільки від Вашингтона, Брюсселя, Лондона чи Парижа.

Вона залежатиме від того, наскільки сама Україна зможе перетворити свій військовий досвід, оборонну промисловість і міжнародні партнерства на власну довгострокову систему стратегічного стримування.